Одним із найдавніших та найбільш загадкових символів Луцька є кликун. Це так званий міський слуга, але в місті їх є декілька, які розташовані на видних місцях та найцікавіших куточках Луцька. Кожен кликун є особливим і має свою унікальну й цікаву історію. Свого часу вони були справжніми захисниками міста та жителів, пише lutsk-future.com.ua.
Рекомендуємо ознайомитися з маловідомими легендами про луцьких кликунів, які заворожують своєю таємничістю та чарівністю.
Звідки взявся образ кликуна?
Ще у 1948 році в одній із найстаріших частин Луцька розбирали будинок, який був напівзруйнованим. Один із робітників зауважив великий уламок кахлі серед цегли та будівельного сміття. Особливу увагу привернуло незвичайне зображення на кахлі: голова чоловічка в ковпаку та верхня частина сокири. Із цього часу знахідкою зацікавились місцеві історики та краєзнавці.
Згодом було встановлено, що на кахлі, яку датували п‘ятнадцятим століттям, було зображено міського стражника, який тримає пожежну алебарду в правій руці. На зображенні в чоловіка відкритий рот і це свідчить про те, що він був не лише сторожем, але й кликуном. Тобто він повинен був «кликати», оголошувати людям на вулицях накази короля, розпорядження міського уряду, а також сповіщати жителів про збір податків та важливі новини чи події.
Як кликуни людей і міста рятували
У стародавньому Луцьку, як і в інших містах цього часу була переважно дерев’яна забудова. Тому місцеві кликуни й інші міські стражники мали ще одне важливе завдання: спостерігати та пильнувати будинки, щоб уникнути масштабних пожеж. Траплялися випадки, що через запалену свічку в одному домі могли згоріти цілі квартали та навіть міста.
Від вогню часто страждала й місцева ратуша, де засідав магістрат, тож писарі тримали ділову документацію вдома. А міська сторожа та кликуни стежили, щоб місцеві жителі не засиджувалися при свічках у нічний час.
Були і випадки, коли кликуни та їхні пильні спостереження рятували міста та будинки від пожежі.
Про зарплатню й обов’язки
Кликуна маґістрат наймав на службу на певний термін і виплачував йому кошти з міської скарбниці. Часто кликуни отримували одяг, їжу та навіть житло, а також подарунки на свята як і інші службовці.
Кликун мав «кликати» вулицями в першу чергу на вимогу урядників, які засідали в ратуші. Тільки вони могли надати кликуна для оприлюднення якогось розпорядження чи звістки. Але не завжди про це було легко домовитися. Наприклад, 28 січня 1564 року єврей-орендар Давид Маркович поскаржився до суду на луцького лентвійта Василя Костю.
Той у свою чергу відмовився надати кликуна для того, щоб оголосити жителям наказ про мито від приводного товару на ринок.
Орендар нарікав, що міщани новий товар продавали як старий, за який нібито все сплатили. У такий спосіб уникали його декларування й обкладання податком, що його на користь держави брав митник. Він отримував відсоток від стягнених сум, тому пильнував, аби ніхто не ухилявся від мита. У результаті лентвійту вдалося уникнути покарання, а кликуну – виконати свій обов’язок.
Складна доля кликунів
Часто кликуни ставали заручниками конфліктів між війтом та райцями. Одна з таких ситуацій, коли кликун постраждав, трапилася в листопаді 1602 року. Тоді луцький війт Марко Жоравницький, виборовши на сеймику собі право бути збирачем податків у Волинському воєводстві, вирішив заявити про це на весь голос у місті.
Урядники не визнавали війта як «поборцю» – збирача – і відмовлялися віддавати йому гроші.
Жоравницький прийшов до ратуші та вимагав у бурмистра Семена Федоровича надати йому кликуна для оголошення цієї новини в місті. Але йому прийшлося відмовити, оскільки війт мав безліч боргів. Через це він і не мав права виконувати такі обов’язки в місті. Саме тому за рахунок міщан Жоравницький вирішив покращити своє становище.
Міські урядники йому відмовили неодноразово. Проте на цьому він не зупинявся: одного разу він прийшов до ратуші та наказав луцькому кликунові Андрію Кулі вийти на вулиці міста і «кликати», щоб міщани не віддавати нікому жодних податків, а лише йому.
Кликун відмовився та не захотів виконувати волю війта.
Жоравницький наказав слугам привести кликуна до війтівського будинку. Андрій знову відмовився без відома бурмистра оголошувати волю війта міщанам. Тоді Марко Жоравницький звелів побити його киями. Це один із багатьох випадків, коли кликуни страждали від жорстокості війту.
Замкові кликуни
У найбільших містах Волині, Поділля, Київщини та Брацлавщини у п’ятнадцятому столітті, окрім міських кликунів, були ще й замкові.
Вони цілодобово стояли на варті біля замку, відповідали за безпеку на вежах, постійно перегукувались між собою. А в критичних ситуаціях, під час пожежі чи наступу ворога, кликуни відразу били на сполох. При собі вони завжди носили зброю, сурми та тріщалки. Для того, щоб утримувати кликунів, стягували спеціальні податки з населення – «сторожовщину» або «кликовщину».
Луцькі замкові сторожі та кликуни постійно знаходились на території замку, а міські й нічні сторожі забезпечували порядок і спокій громадян у місті. Під час ревізії Луцького замку ще у 1552 році було зазначено, що замкову сторожу забезпечували жителі села Радомишля – виділяли по двоє людей для охорони замкових воріт і зброї.
Саме тому кликну є таким важливим символом для Луцька. Зараз у місті можна зустріти пам’ятники кликунам, які розкидані по всьому місту та до сих пір продовжують зберігати спокій та безпеку Луцька.
