Вода була важливим фактором у розташуванні найдавніших поселень, а еволюція систем громадського водопостачання безпосередньо пов’язана зі зростанням міст. У розробці водних ресурсів поза межами їх природного стану в річках, озерах і джерелах копання неглибоких колодязів було, ймовірно, найпершим нововведенням. Історія створення водогону у Луцьку має свої цікаві особливості, пише lutsk-future.com.ua.
Розвиток систем постачання
Поступово людство збільшило потреби у воді та розвитку знарядь праці криниці робили глибшими. Колодязі, які були викладені цеглою, побудовані міськими жителями в басейні річки Інд ще в 2500 році до нашої ери, а колодязі глибиною майже 500 метрів, як відомо, використовувалися в стародавньому Китаї. Пізніше колодязі з’явилися й у Європі, зокрема на Волині.
Будівництво злегка похилих тунелів, вбитих у схили пагорбів, які містили ґрунтові води, почалося в стародавній Персії приблизно в 700 році до н.е. Зі схилів пагорбів вода під дією сили тяжіння переносилася відкритими каналами до сусідніх міст.
Твори римських архітекторів надають відповідну інформацію стосовно проєктування та будівництва таких споруд. Типовий римський акведук, що простягався від віддаленої джерельної території, озера чи річки, включав низку підземних і надземних каналів.
У Римі акведуки закінчувалися розподільними резервуарами, з яких вода подавалась в громадські лазні або фонтани. Кілька дуже заможних або привілейованих громадян мали воду прямо в домівки, але більшість людей носили воду в ємностях із громадського фонтана. Вода текла постійно, надлишок використовувався для очищення вулиць і промивання каналізації.
До початку XIX століття рідше використовувалися чавунні труби зі з’єднаннями, здатними під час транспортування значної кількості води витримувати високий тиск. Приблизно в той час парову машину вперше застосували для перекачування води, що дозволило всім, окрім найменших громад, подавати питну воду безпосередньо в окремі будинки. У ХХ столітті як матеріали для водопровідних трубопроводів почали використовувати азбестоцемент, ковкий чавун, залізобетон, сталь.
У Луцьку основними джерелами водопостачання були річки Стир, Глушець і Сапалаївка. Артезіанські свердловини глибиною 53-70 метрів та копані криниці дозволяли вирішувати нагальні проблеми.
Забута професія у Луцьку
У період Русі у Луцьку, як й загалом у інших містах, з нечистотами боролися у загально відомий спосіб. Лучани, зазвичай євреї, оскільки їх проживала більшість у місті, не гребували розводити нечистотні ями на вулицях.
За кілька століть ситуація змінилася, набувши ознак цивілізованості. У католицьких монастирях XIII-XIV століття поступово налагодили систему перших каналізаційних стоків, але вони були примітивними. Згодом у цих же установах XVII-XVIII століть розпочала роботу система підземних тунелів, які прямували у бік річки. Вони виконували каналізаційну функцію у Старому місті. Такі тунелі оглянуті дослідниками під монастирями бригідок та бернардинів. Воду для потреб міста черпали з навколишніх боліт і річок.
Значну роль у цій справі відігравали водолази. Багато століть саме люди цієї професії набирали воду та доставляти її в помешкання лучани для пиття та господарських потреб. Фахівці використовували кінську силу. Це дозволяло перемістити одразу багато води. Доводилося іноді доставляти й власноруч.
У професії були чіткі правила. Люди, які займалися розвозом води, отримували відповідну позначку у міській управі. Вартість такої доставки обговорювали окремо з кожним домовласником. Місто поділили на умовні ділянки, де працював водовоз. Споживач міг відмовитися від його послуг та обрати іншого.
Луцька міська дума у 1897 році видала постанову, у якій йшлося про те, що водолази повинні були доставляти воду й під час пожежі для гасіння. З міської казни надавали відповідні кошти.
У Луцьку функціонувала гільдія водовозів. Її представники просували інтереси професії. На території міста у 1911 році працювало 20 постачальників водних ресурсів. Вони отримали збільшення плати за пожежний виїзд.
Цюріхський проєкт луцького водогону
Польська адміністрація зі значним ентузіазмом взялася вирішувати питання водопостачання у Луцьку. Місто знову стало столицею Волинського воєводства. Статус надавав певні переваги та вимоги.
Випускник Цюріхської політехніки Тадеуш Щепанський спроєктував ключові пункти нового водогону. Вздовж усієї вулиці Лесі Українки (Ягеллонська) вода воду планувалося пускати до резервуарів на театральному майдані. Далі вона самостійно текла по рельєфу місцевості донизу.
Проєктна довжина водогону – 25 км. Відповідна документація передбачала облаштування 170 гідрантів та 90 колонок по місту. На території головного населеного пункту Волині функціонувало 2 великі збірники води та 14 артезіанських свердловин з електричним насосом. Відомо про їхню наявність на Красному та на вулиці Домініканської (Драгоманова). Користування студні було безкоштовним, але за збірників відпускали воду по 2 гроші за відро.
Прокладання труб
У листопаді 1934 року розпочалося масштабне прокладання труб на території міста. Етапи робіт інженери фіксували та заносили у відповідні протоколи. Дубнівська стала першою вулицею з’явилися технологічні нововведення, оскільки там розташовувалася фільтрова станція.
Воду фахівці тягнули в напрямку центру, аж до вулиці Шопена. На території урядової колонії був зроблений автономний водопровід. Конструкцію пізніше підключали до міського водогону. В містечку окремий працівник стежив за водогінною системою. За допомогою помп, що розташовувалися у підвалах будинків, качали воду до споруд кварталу.
У 1935 році водогін фахівці будували досить швидко. До міського парку мережу дотягнули у травні. Згодом комунікації прямували й в напрямку мосту Казимира Великого (Братський міст). Водогін тоді отримала переважна більшість території міста.
До Луцька сантехнічне обладнання постачали з різних куточків держави. Труби були переважно виготовлені у Кракові та Варшаві. Деякі з конструкцій успішно функціонують у старих будівлях міста й досі. Чавун та мідь – основні матеріали для виготовлення. Різноманітними виявилися й каналізаційні люки. Круглі кришки фірм зі Львова можна було спостерігати й за півстоліття після відповідних робіт.
Металеві люки та ґратки зі старими написами уособлюють не тільки історію нашого міста, а й загалом східноєвропейського регіону. У головному населеному пункті Волині встановлювали масово пожежні гідранти і перекривні крани. Вони отримали назву zasuwa wodna.
Комітет розбудови водогону контролював будівництво. Згодом ці функції виконувало Підприємство водотягів і каналізації Луцька.
З тих часів водна інфраструктура Луцька дуже змінилася. “Луцькводоканал” поступово став потужним підприємство. Від забору води в річці Стир з розвитком технологій відмовилися. Дослідники вважають, якщо викласти сумарну довжину луцької каналізації та водогону, можна труби дотягнути від Луцька до Кракова. Загальна довжина такого шляху через Ягодин складала б приблизно 515 кілометрів.
